Миті людяності серед хаосу війни

Потяг із Харкова до Ужгорода... Старий купейний вагон із пошарпаними стінами та вицвілими фіранками на вікнах, пронизаний духом «минулих» років. Я в одному купе з військовим, який їде в коротку, але таку бажану відпустку «додому». Його дружина з дітьми знайшли тимчасовий прихисток на Закарпатті, далеко від розбомбленої харківської Салтівки, де кожен клаптик землі просякнутий болем і страхом.

Учора цей військовий купив маленьке щеня — подарунок для своєї доньки. Тепер він бавиться з ним, як із дитиною: обіймає, цілує, пригортає до свого змученого обличчя... Немов у цьому крихітному створінні знайшов промінчик світла серед темряви війни… Через декілька днів він повернеться до пекла війни, а песик продовжуватиме щодня нагадувати його доньці про татову любов...

Сам військовий — міцно збитий чоловік років тридцяти, із обвітреним загорілим обличчям та шрамами на руках і ногах… Глибокі зморшки біля очей... Він спить нервово, тривожно, як і майже всі, хто повернувся з того пекла, що на передовій. Інколи провалюється в глибокий сон і голосно хропе, немов намагаючись заглушити свої спогади про вибухи та крики болю, страху, відчаю. А коли й не хропе, то уривками щось комусь пояснює уві сні, викрикує накази, наче знову опинившись у вирі бою...

На одній зі станцій, коли брязкіт коліс і скрип зчеплень вагону на декілька хвилин вщухли, із сусіднього купе вилітає красива жінка середнього зросту в блакитному спортивному костюмі. Їй близько тридцяти п’яти. Колись, мабуть, вона зводила чоловіків із розуму своєю вродою... Але тепер її обличчя змарніле, під очима залягли глибокі тіні. Вона майже вривається в наше купе й кидає мені (я не сплю, працюю над чимось на своєму ноутбуці):

— Скажите ему, чтобы перестал храпеть! Сейчас же! Что вы смотрите на меня!

Я відриваю погляд від екрану й спокійно відповідаю:

— Говоріть тихіше, будь ласка, не кричіть. Не розбудіть його...

Минає півгодини. Військовий прокидається, іде в тамбур покурити, бере з собою песика. Я чую, як жінка знову виходить зі свого купе. Зустрічаю її в коридорі, дивлюся на її обличчя, так само позначене роздратуванням, і кажу те, що крутилося в голові весь цей час:

— Не можна будити військового, який із самого пекла їде в коротку відпустку додому, навіть якщо він хропе, як ведмідь. Дайте йому виспатися без вибухів та криків...

Жінка спалахує:

— Я не могу спокойно отдыхать, когда он храпит!

— Ми ж не на фронті, чи не так? — тихо запитую я, вдивляючись у її очі.

— Все равно он не должен так храпеть! У меня свой личный фронт! — її голос зривається, тремтить...

— Але ж не під градом куль та снарядів? — зауважую я, відчуваючи, що за її реакцією ховається свій біль і трагедія…

Жінка завмирає, очі наповнюються сльозами, що ось-ось бризнуть... Дивиться у вікно, кусає губи… За якийсь час із тамбура повертається військовий, на його виснаженому обличчі грає після «перекуру» легка усмішка. Жінка дивиться на мене благально, немовби просячи мене не розповідати йому про нашу розмову, а потім підходить до нього та українською щось жартівливо каже про песика, обережно гладить маленьке створіння, бере його лапки в свої долоні, ніжно їх цілує…

Військовий заходить у купе, акуратно причиняє двері, знову лягає відпочивати. А жінка повертається до мене, її очі — два вогні туги та жалю. Вона дивиться то на мене, то у вікно, де пролітають примарні силуети дерев, і ледь чутно шепоче:

— Пробачте мені... Я була не права... Мій чоловік загинув узимку, не дочекалася... Мені так бракує його хропіння вночі... Їду до мами, не можу жити сама…

У її словах — біль цілої країни, біль кожної зламаної жіночої долі, кожного розбитого жіночого серця... І поки колеса старого вагону стукотять, везучи кожного з нас зі своїми думками, спогадами, надіями, — я мовчки молюся… За тих, хто там, на передовій, як цей військовий... За цю жінку та її безнадійну втрату... За можливість знову жити, дихати, кохати без війни, яка демонічною ордою прийшла на нашу землю сіяти смерть та руйнування... Молюся за перемогу України, за справедливий мир... За загоєння наших душевних ран — і військових, і цивільних, і волонтерів, у яких теж свої воєнні травми... За подолання прірв між нами, за єдність у розмаїтті...

А потяг… А потяг із гуркотом собі мчить і мчить, даруючи нам дорогоцінні миті перепочинку — миті людяності серед хаосу війни...

Шануймося!

Тарас ДЯТЛИК

"Благовісник", 2024,2